E-catalog        

Библиогр.: 16 назв.

У статті аналізується вірш Б.І. Антонича «Зелена Євангелія», який зазвичай сприймається як безпосереднє емоційне переживання весняного карпатського пейзажу в дусі лемківської міфології, інтерпретованого в дусі естетики символізму чи авангарду. Критики відзначають тут паралельне функціонування християнських та язичницьких мотивів, але зазвичай не концентруються на духовній позиції поета. Метою ж нашого дослідження є розгляд даної поезії у контексті світового піднесення неопаганізму. Зокрема, йдеться про збільшення питомої ваги розвиненої індо-іранської міфології, яка мислилася як більш вагома противага Біблії, ніж фольклорна спадщина язичницької Європи (за винятком античності). Автори акцентують послідовну неоязичницьку позицію Антонича, твір якого, імпліцитно побудований переважно на системі індо-іранських міфологічних мотивів, полемічно спрямований проти християнського таїнства євхаристії й послідовно замінює символи на зразок причасної чаші на слов’янський дзбан; Отцеві Небесному фактично протиставляється Мати-Природа тощо. Використання порівняльно-історичної методології дозволяє побачити у вірші Антонича своєрідний маніфест європейського неопаганізму, заперечення спіритуалістичної естетики християнської традиції та ствердження абсолютної цінності мінливого фізичного буття. Визнаючи право поета на таку позицію, автори статті тим не менш вказують, що й у парадигмі язичницької мудрості невідривність від фізичного тіла Матері-Геї може бути смертоносною (сюжет Антея); адже, за Юнгом, ініціація (змужніння) полягає у виході за межі світу Матері й осягненні світу Отця.